ВЕСЕЛІВСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕКА
Головна | народознавство | Реєстрація | Вхід
 
Четвер, 20.07.2017, 23:42
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Block title

Обласний семінар
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
[ Кто on-line? ]
[ Кто нас сегодня посетил ]
  Зимові свята та звичаї українців

Пушистий білий сніг налітає за вікном. Проте в хаті тепло і затишно. Швидко закінчується день і починається ніч. Ось такий він наш грудень, та саме з нього починаються зимові свята. Першим таким зимовим святом є Введення. Введення у храм Пресвятої Богородиці пов’язане з біблійною розповіддю про те, як Марію, коли їй виповнилося три роки, повели до храму Єрусалимського, щоб почати служити Богові. Священик зустрів її, завів до храму, у святе місце, куди заходив первосвященик тільки раз у рік.
У цей день вважається, що коли до хати зайде першим чоловік, то все буде благополучно. Тому цього дня в гості жінки не ходили.
13 грудня всі святкують свято Андрія Первозданного. Це свято найбільше відоме дівчатам та юнакам. Адже в ніч з 12 на 13 грудня дівчата ворожили. Зокрема рахували стовпи. Спочатку зав’язували очі і тоді дівчина рахувала стовпи. Який дев’ятий стовп такий буде її чоловік. Якщо високий стовп, то й високого зросту буде чоловік.

Андрію, Андрію, коноплі сію,
Рушником волочу, вийти заміж хочу.

Так говорили дівчата і ворожили, щоб знати ім’я свого суженого. Саме цього вечора дівчата ворожили, щоб знати не тільки ім’я, а й звідки старостів чекати. Брали ложки, ставали на дворі і стукали ложками, звідки собаки загавкають, звідти й старостів чекати. Хлопці теж часу не гаяли. Ішли до дівчини, до тієї, яку не хотіли відпускати з свого гурту. Вважалося, що коли зняти ворота, то до наступного року дівчина не покине дівочого гурту. Наступним величним святом є Миколая. Хто не знає Миколая? Всі безперечно знають про нього. Хто ж не знає дідуся з сивою бородою, який в ніч на 19 грудня приносить подарунки. Миколай є покровителем усіх знедолених, бідних, заступник і опікун мандрівників і мореплавців.
Новий рік! Його святкування було встановлено 1 січня 1670 року за наказом Петра І. Раніше діти отримували подарунки тільки на Миколая. Цей обряд зберігся, але перейшов на Новий рік і місце Миколая заступив Дід Мороз, у нього з’явилася супутниця – Снігуронька. Обряди і звичаї всіх країн стверджують, що чим веселіше зустрінеш Новий рік, тим щасливішим рік буде для тебе.
Після Нового року починається цикл свят, пов’язаних з кінцем старого року та початком нового. Це період двадцятидення зі святами 7 січня – Різдво, 14 – старий і Новий рік (Новий рік за старим стилем) або Василія і 19 січня – Водохреща.
Одним з найзнаменніших і найвеличніших свят, яким власне починається рік, є Різдво Христове. Починається воно опівночі після Святвечора між 6 і 7 січня.
Свято існує з ІХ ст., а у прадавні часи це була Коляда. Традиційно робили "павуків” із соломи, як символ доброї вісті про народження Христа.
6 січня починається Різдво із Святвечора і багатої куті. Кутю готують з пшеничного зерна. Це основна обрядова їжа. До вареного зерна додавали мед, товчений мак, волоські горіхи.
І тільки на небосхилі з’являлася перша вечірня зірка, сідала сім’я разом за багатий стіл, який налічував до дванадцяти пісних страв, бо до опівночі ще триває піст. Після вечері діти носили кутю хрещеним батькам.
У день Різдва ходили з зіркою, вертепом, водили козу, колядували. У цей день ніхто не згадував і не розповідав сумних історій, бо Різдво об’єднує усіх злагодою і любов’ю. Зірка – традиційний атрибут колядування, пов’язаний з Євангелієм, бо про народження Христа сповістила віфлеємська зірка.
Вертеп – це свого роду ляльковий театр, ясла, де народився Христос, люди, тварини. У давні часи носили вертеп і розповідали про Христа. Переодягались в головних героїв: Ірода, ангеликів, пастухів та трьох царів, які прийшли поклонитися Христу.
А "Коза” – це встановлений обряд – гра з піснями, музикою. Вмирання та воскресіння "кози” – символ циклічності часу і повороту сонця на літо, а також віра у безсмертя.
За християнським календарем 13 січня – це день преподобної Меланії-римлянки. Воно припадає перед старим Новим роком, – вечір щедрої куті. На свята готують багато різних страв, бо треба не тільки для себе готувати, а й для тих, хто прийде щедрувати.
Молодь в цей день ходила по хатах, співала щедрівки, а хлопці в деяких регіонах готувалися іти вечором в "меланку”. Переодягнені в цигана й циганку, жінку й чоловіка, жида, солдата, чорта хлопці теж ходили щедрувати своїми групами.
14 січня наставав Новий рік за старим стилем. У цей день, за християнським ученням, Христу робили "обрізання”, тому в цей день не можна нічого різати. Це також день пам’яті святого Василія Великого, вчителя церкви, який у 370 році був єпископом Кесарії Каппадокійської. Він проповідував аскетизм, подвижництво, підтримував ченців, відстоював незалежність церкви від імператора. Він покровитель хліборобства, тому у цей день ще вдосвіта йшли посівати. Робили це підлітки та діти. Засівали хату, приказуючи:

"На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, пшеницю і всяку пашницю.”

У цей день ходили в гості, щедрували, гадали, в деяких регіонах саме в цей день водили "козу”, посівали оселю.
18 січня – вечір перед Водохрещем – голодна кутя. Голодна тому, що готували менше страв, ніж на дві попередні. Ввечері теж святили воду, вона теж мала цілющу силу, деякі вважали її більш сильною, ніж йорданська.
Водохреща, Йордан припадає на 19 січня. Це третє найбільше свято зимового кола. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Христу було 30 років. У цей день Бог Син хрестився у воді Йордану, а святий Дух сходив на нього і голос Бога промовляв до Ісуса. Тому це свято інколи називають Богоявлення.
У церквах святять воду. У деяких місцях в цей день випускали голубів, стріляли, щоб вигнати зиму.
15 лютого – Стрітення. У цей день зима з літом зустрічається, хто з них кого поборе, така буде погода до початку березня. Кожен хазяїн готував власну громничну свічку і ніс її на освяту. Після повернення з церкви він запалював її, щоб повінь не пошкодила посіви, мороз дерев не побив, а далі ховав її. Літом, коли часто гуркотіли грози, а блискавка могла влучити в господарські та житлові будинки, у хатах запалювали цю свічку. Свячена стрітенська вода мала такі властивості, як і йорданська.
Ось на цім святі і закінчуються зимові свята. Зимові свята дуже цікаві. В них багато обрядів, які нам потрібно передати наступному поколінню.
Ми часто чуємо: "Традиції вимирають.” Але чи не є виною в цім ми самі? Чи може ми за своєю щоденною працею приділяємо менше уваги тим цінностям – обрядам та звичаям, які передалися від бабусі до онуків. Вони зуміли пронести крізь простір часу, аж до нас, щоб ми не загубили, а передали наступному поколінню. Тому бережім свої традиції і обряди і передаваймо цей скарб майбутньому поколінню.



Колядки та щедрівки

 Новий рік завжди пов'язаний з мріями про краще майбутнє. Ці мрії та бажання здавна викристалізовувались у чудові поетизовані обряди - колядування, щедрування й засівання. У народних календарних обрядових величальних піснях - колядках і щедрівках - втілився одвічний потяг людей до статків, щастя, добра, краси, високої моралі.
У давні часи ці величання мали містично-фантастичний контекст. Язичники через ритуали і обряди намагалися привернути на свій бік таємничі та незбагненні явища природи, гадаючи, що вони поліпшать їхнє життя. Вони вірили у магічну силу слова творити добро. Слово мало зіграти свою добродійну роль на початку нового річного циклу.
Християнська церква переслідувала язичницький, життєрадісний дух первісних новорічних обрядів. Проте, не в змозі витравити колядування й щедрування, вона намагалася підлаштувати їх до християнської релігії. В обрядах з'явилися нові, переважно релігійні сюжети й мотиви. Однак колядки й щедрівки зберегли й природні образи сонця, місяця, дощу, хліборобської праці, зерна, хліба. Мета новорічних обрядів та ігор - звеличити трудову людину, піднести її дух, вселити віру в успіх, висловити побажання «щедрого вечора, доброго вечора».
     На Україні обряди зимового циклу полягали в тому, що групи колядників (на Різдво) і щедрівників (у новорічний вечір), вибравши провідника - «березу», «скарбника» і «міхоношу», ходили від хати до хати і співали величання господарям дому та членам їх родин. Іноді до гурту приєднувалися музики.
Тематика цих величально піднесених віншувань найрізноманітніша. У ній відклалися нашарування різних історичних епох: дохристиянські уявлення про світ, побут Київської Русі з численними походами, козацьке військове життя, мирна хліборобська праця в різних соціальних умовах. Незмінними у всі віки залишалися хіба що родинно-побутові, любовні теми та мотиви. Всі ці урочисті послання адресувалися чотирьом категоріям людей: господареві, господині, парубкові та дівчині. Найбагатші змістом величання посилаються господарям і парубкам. Вужче, але ніжніше в щедрівках величається дівчина, ще менше - заміжня жінка через її обмежену роль у суспільстві, яка зводиться до домашнього побуту.
     Щедрівки й колядки, адресовані господареві, спрямовані на ідеалізацію умов хліборобської праці. З допомогою пісні колядники хотіли дати йому відчути себе справжнім господарем землі. Його з убогої хатини переносили в палаци з широкими дворами, де повно ситої худоби, де він пасе коней, корів, стриже овець, віє й меле зерно, дружина пече калачі, дочка вишиває рушники, подушки, сорочки.
Парубки в новорічних вітаннях - міцні красені, справжні господарі, вмілі мисливці, рибалки, героїчні воїни і майже завжди закохані у небесної краси дівчину. Богатирська слава передається через вихваляння їхніх коней і зброї. Після перемог благородний парубок відмовляється від срібла й золота, а як викуп бере за дружину найкращу дівчину.
Така ж романтизована, гармонійна й дівчина: вродлива, розумна, працьовита, ніжна, чесна, справедлива. Це - зоря, червона калина, зелена верба, що своєю красою зачаровує всіх аж до царевича чи королевича. Це - символ кохання й жіночої вірності.
Ніжно і тепло передається образ господині - дружини й матері: працьовита, добра, тиха, щедра, душевною теплотою зігріває все навколо себе.
Ідеалізація героїв - провідна риса цього жанру народнопісенної творчості.

     Колядки й щедрівки несли і досі несуть великий заряд етичного й естетичного виховання. Тому цей жанр такий життєздатний. Навіть жорстокий тоталітарний режим не зумів витравити суспільно-виховних засад колядок і щедрівок. Хоч як намагалися перефарбувати їх у червоні кольори, вони не втратили закладених у них природою народного мистецтва функцій нести людям добро і красу.


Культура та побут населення України

 За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце мимнулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України. 

Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

В межах реферату неможливо розглянути всі аспекти розвитку української культури протягом навіть останнього тисячоліття, але деякі елементи культури можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

 1. Поселення та житло. 

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно, на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя України було двокамерним — складалося з опалюваної хати, та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна, погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами, почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи. Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні, хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней. Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка, переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною, перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже рідко.

2. Народний одяг.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.

Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.

Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.

У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у жінок.

 

3. Харчування.

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства). Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою допоміжні засоби здобуття їжі.

Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука, груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней, овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і ряжанку.

Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування. Рибу солили або в’ялили.

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний крупник.

Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну, кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста "нечистій” жінці.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією. Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.

Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже і кисле, в Карпатах — бринза.

Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.



Block title
Block title
Форма входу
Український календ
Календар України
Календар
Архив

Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz